Poetic@: Olena Boyko

Konkurs poetycki jest organizowany przez Koło Naukowe Nowe Media w ramach cyklu „Spotkania z kulturą Polski” przy wsparciu intro.media i Klubu IQ. W tym roku najlepsza okazała się Olena Boyko. Miejsce drugie zdobył Jakub Węgrzynowicz, natomiast na trzeciej pozycji znalazły się dwie autorki – Myroslava Skilska oraz Izabela Deszczak.

Olena Boyko - Бо це моя війна

Так хочеться потрапити туди, де спогади жевріють.

Так хочеться потрапити туди, де мрії, сон і сміх.

Мої душа і серце в тих місцях радіють,

Де щастя – благодать, а смуток – гріх.

Моя ілюзія одна – невпинна і невблаганна.

Моя ілюзія одна, до себе й до людей.

І хоч якою була б правда і догана,

Я завжди там, де повен світ ідей.

Якщо так треба, я стану на коліна;

Якщо потрібно я закричу кудись удаль.

Я хочу бути там, де волею невпинно

Жевріють мрії, ніхто не зна про жаль.

Хоч вічно боротьба буде тривати,

Хоч вічно падати я буду, раз по раз,

Мою свободу й волю не здолати,

Бо мій вогонь в душі ще не погас.

І хоч повільно, все життя, - я не здаюся.

І хоч синці на тілі, шрами на лиці.

Якщо в кайданах я – вони колись порвуться,

І висихають мої сльози на щоці.

Нехай з колін мені не встати вже ніколи;

Придушень гравітація б’є до землі.

Буду повзти вперед крізь біль і серед крові.

І не віддам нікому мрії й сни свої.

І хоч побита, зламана, безсила,

І хоч повзти не можу, може й здатися пора.

Та ні, я нездоланна – маю крила.

Я не піддамся вам, бо це моя війна.

Ширятиму під небом височинним, де зоря.

Всім подарую усміх, радість і надію.

Подамся у краї, де висохлі моря

І подарую морю нову мрію.

Хоч ззаду буде рій ворон сердитих;

Попереду жорстокість, боротьба.

Я не боюсь цієї гри й стереотипів.

Я не боюся їх, бо це моя війна.

Розправлю крила ширше і помчуся.

Загарбникам думок відкрию світ без хмар.

Де сльози перемог моїх прольються,

Я ворогам віддам той веселковий дар.

Засяє ворон чорний, мов жар-птиця,

Закінчиться війна, наступить мир.

Ось тут той світ, і це мені не сниться.

Ось тут той світ, де сум це дезертир.

І я залишусь тут, де спогади жевріють.

Залишусь тут, де мрії, сон і сміх.

Мої душа і серце тут радіють,

Де щастя – благодать, а смуток – гріх.

У вічності – у колі

У вічності застрягла, мов у колі –

Куди подітися, мені потрібен поворот.

Чи то я так ховаюся від долі.

Чи загубилась серед роздумів широт.

Я оглядаюсь і таких як я багато,

Крокуючих по вічності щодня.

Хотілося б цю вічність подолати,

І щоб назад не було вороття.

Крокую в колі, крокую без упину.

Крокую в дощ і в сніг, під сонцем, у вітрах

І хочу зупинитись на хвилину,

Та ноги йдуть, хоч чую біль в ногах.

І розгубилась я, не бачу вже дороги

Лиш сірі постаті видніються в очах.

Я йду за ними, хоч набрякли ноги;

Я йду за сіромахами в плащах.

І так набридло жити в цьому колі.

І так набридло бачити людей.

Вже забувається саме поняття волі;

Немає стимулу, бажань, своїх ідей.

Крокую прямо, дорога ця єдина

І сірістю покрилася душа.

Звертаюся до інших: «Я – людина»,

Хоч одіваю того самого плаща.

І серед інших я не відрізняюсь,

Розкрити свою суть не зможу я.

Хоч подивитись, суті вже немає:

Є плащ, є сірість і постать є моя.

Ті ж самі є будинки, небо, люди.

Ті самі спогади від кожного «щодня».

Здається, вже і вічності не буде,

Лиш буде попіл, ґрунт, сира земля.

І тут, у колі, я відкрию очі.

Я встану струнко і зупиню час.

І я сидітиму, дивитимусь на ночі.

Огляну все, що опускає кожен з нас.

І впаде в зір малесенька стежина,

І впаде в зір той перший поворот.

Скажу до постатей навколо: «Я – людина»,

І вічності влаштую я бойкот.

Я побіжу, покочусь, пострибаю.

Розкрию книг думки, їх радощі, печаль.

Зірок на небі знаки прочитаю.

Сплету із струн душі тонку вуаль.

Сплету з думок своє поняття віри.

Погляну ввічі вічності й скажу:

«Ти можеш бути ангелом чи звіром,

Свою я суть у собі збережу.

Я буду йти з тобою завжди, нога в ногу.

Але у тобі вже не загублюсь.

І ще не раз сплетуться ці дороги.

Зійти з дороги вже не побоюсь.»

 Grafika: Vadym Petrovskyi